Особливості вирощування озимого ріпаку за інтенсивною технологією

На добре підготовленому ґрунті за достатній вологозабезпеченості ріпак сходить через 4–5 днів. Після сходів першочергово розвивається коренева система. До фази перших 4 листків основна частина асимілянтів транспортується до коренів, які ростуть у довжину й товщину. За умови вчасної сівби процес інтенсивного росту кореневої системи триває до кінця вересня.

Розвиток кореневої системи має тісну негативну кореляцію з кількістю висіяних насінин. За загущення зростає конкуренція рослин за світло, що призводить до наростання листкової маси, сповільнення росту кореневої системи (рослини з короткою кореневою системою менш урожайні) й витягування кореневої шийки, що зменшує зимостійкість ріпаку.

У жовтні відбувається закладання майбутніх квіткових бутонів. Від кількості листків на рослині залежить пізніше кількість бокових пагонів. Один листок відповідає одному пагону. Від осіннього розвитку рослин залежить урожайність насіння. Якщо взяти, що посіви з 10 листками у рослин формуватимуть 100% урожаю, то рослини з 6–8 листками зменшать урожайність на 10%, із 4–6 листками — на 25%, а менше ніж 4 листки — на 40% і більше.

Попередники

Найкращі попередники цієї культури — багаторічні бобові трави; добрі — рання картопля, горох, однорічні трави; задовільні — зернові культури; несприятливі — овес і пшениця яра.

Однак за сучасної структури посівних площ, коли 50% і більше — під зерновими, ці культури є основними попередниками для озимих зернових. Тому ріпак озимий висівають переважно після ячменю озимого та ярого, пшениці озимої.

Не можна сіяти ріпак після буряка цукрового, бо виникає небезпека поширення нематоди, що є шкідником для обох культур. Не розміщують ріпак після соняшнику та капустяних — гірчиці, редьки, капусти й ін. Повертати ріпак на попереднє поле у сівозміні дозволяється не раніше як через 4–5 років.

Ріпак як перехреснозапильна культура потребує просторової ізоляції щонайменше 500 м. Потрібна вона і для захисту від шкідників і хвороб.

Вирощування ж ріпаку і зернових культур в одній сівозміні поліпшує фітосанітарний стан полів, зводить до мінімуму зараження зернових кореневою гниллю.

Обробіток ґрунту

Для доброго, інтенсивного розвитку кореневої системи після всіх попередників рекомендується орати на глибину 22–30 см. Якщо попередником є рання картопля, можна обмежитись поверхневим обробітком.

Орати під ріпак доцільно оборотними плугами ППО-8-40; ППО-6-40; ППО-5-40; ППО-4-40; ПНО-5-40; ПНО-4-40; ПНО-3-40. Оборотні плуги забезпечують якісну оранку без звальних гребенів і розгінних борозен, що є дуже важливим для подальшої передпосівної підготовки ґрунту з метою досягнення рівномірного загортання дрібного насіння ріпаку в ґрунт.

Читайте також: Сівба озимого ріпаку: вертикальна підготовка ґрунту

Через два тижні після оранки поверхневим обробітком ґрунту знищують першу хвилю пророслих бур’янів, а передпосівним обробітком — другу. Оскільки після зернових замість рекомендованих трьох тижнів до сівби ріпаку часто лишається два тижні, особливу увагу звертають на якість оранки. Плуг для пришвидшення осідання ґрунту агрегатують із котком і боронами.

Для передпосівного обробітку у вирощуванні ріпаку застосовують тільки комбіновані агрегати — РВК-3,6; ЛК-4; АПБ-6; Комбі 3900; АГ-3; АГ-6; Європак; Компактор, Фармет й ін., які забезпечують ущільнення верхнього шару ґрунту і створюють його дрібногрудкувату структуру. Глибина ходу розпушувальних лап має відповідати глибині сівби й становити не більше як 3–4 см. Під дією комбінованих знарядь ґрунт додатково осідає, що компенсує недотримання інтервалу тривалістю один місяць між оранкою і сівбою.

Якщо в технології передбачено застосування ґрунтових гербіцидів, то вносять їх після вирівнювання поля комбінаторами. Заробляють у ґрунт з допомогою зчіпки важких борін чи культиватора КПС-4. Не можна заробляти комбінаторами, тому що вирівнювальною дошкою гербіцид із ґрунтом може переміщуватися з вищих місць на нижчі, руйнуючи рівномірність його внесення. З цієї ж причини не рекомендується вносити мінеральні добрива перед проведенням обробітку ґрунту комбінованими знаряддями. Високоякісний передпосівний обробіток ґрунту — важлива технологічна умова у вирощуванні ріпаку й інших дрібнонасінних культур.

Застосування мілкого обробітку ґрунту або сівби по стерні (нульовий обробіток ґрунту) не забезпечує доброго розвитку кореневої системи та рослини ріпаку загалом. Коренева система формується у верхніх шарах ґрунту, вона швидше реагує на брак вологи, бо не засвоює води з глибших шарів ґрунту Знижується рівень засвоєння елементів живлення.

Удобрення

Ріпак потребує більшої кількості добрив, ніж зернові. Найбільше серед макроелементів ріпак засвоює калію.

Орієнтовно 10–30% елементів живлення (залежно від рівня врожайності) ріпак може засвоїти з ґрунтових запасів. Частину елементів живлення можна компенсувати внесенням органічних добрив 20–30 т/га. Краще гній вносити під попередник. Решту — забезпечують мінеральними добривами.

Ріпак має різну динаміку засвоєння макроелементів упродовж вегетації. Добре розвинені посіви за осінній період споживають 60–70 кг/га азоту, тоді як озима пшениця використовує восени 20 кг/га азоту. Рослини всю кількість калію і 85% азоту акумулюють до фази цвітіння. Засвоєння інших елементів живлення у цій фазі становить 60–70%, що свідчить про потребу у фосфорі, магнії, сірці до кінця вегетації.

Насіння ріпаку містять в основному жир і білок. Азот і сірка, як головні мінеральні складові білка, мають у живленні ріпаку найважливіше значення.

Азотні добрива є основою формування оптимальної вегетативної маси, високого врожаю насіння. Ріпак має високу потребу в азоті. Ефективність азотних добрив зменшується за відсутності фосфорних і калійних добрив. Основним азотним добривом є аміачна селітра.

Фосфорні добрива сприяють формуванню добре розвиненої кореневої системи й оптимальної будови розетки ріпаку, кращому засвоєнню азотних добрив, збільшують стійкість рослин до морозів, підвищують насіннєву продуктивність, зменшують ризик вилягання посівів, пришвидшують достигання. З фосфорних добрив ефективним є суперфосфат, де крім фосфору міститься також кальцій і сірка.

Калійні добрива сприяють синтезу й акумуляції вуглеводів у тканинах, що підвищує стійкість до морозів. Вуглеводи також підвищують осмотичний тиск у клітинах кореневої системи, завдяки цьому краще засвоюється вода, а з нею й елементи живлення. Вони підвищують стійкість до вилягання й ураження хворобами, зимостійкість, збільшують кількість насіння на рослині та масу 1000 насінин. Ріпак належить до калієлюбних рослин. З калійних добрив під ріпак цінною є калімагнезія, де крім калію є значна кількість магнію.

Мінеральні добрива вносять машинами МВД-900; МВД-05; Амазоне й ін.

Норма внесення мінеральних добрив залежить від попередника, родючості ґрунту і програмованого рівня врожайності. Фосфорні й калійні добрива найкраще внести під оранку, допустимо під культивацію, азотні добрива вносять навесні. За осінь і зиму фосфор і калій переходять у доступні форми для рослин. Надмірне азотне живлення в осінній період погіршує перезимівлю рослин. Пізніше, ніж у фазі 4–5 листків, застосування азоту збільшує кількість води в тканинах, перешкоджає нормальному процесу загартування рослин.

Унесення азоту до сівби або восени в підживлення в кількості 30–40 кг/га діючої речовини доцільне, якщо:

• після попередника в ґрунті лишилося менше як 30 кг/га азоту;
• приорано велику кількість соломи;
• незадовільна структура ґрунту;
• шкідники пошкодили сходи ріпаку;
• до завершення осінньої вегетації ріпак не формує 3–4 листки.

Приріст маси ріпаку і його ріст у висоту розпочинається дуже рано навесні. Дуже важливо в цей час забезпечити рослини азотом. Брак азоту навесні призводить до:

• швидшого росту головного пагона;
• зменшення кількості бокових гілок;
• більш раннього цвітіння й скорочення його тривалості;
• зменшення кількості стручків;
• різкого зниження продуктивності посівів.

Тому перше підживлення азотними добривами (N_60–100) проводять якнайшвидше, найкраще по мерзлоталому ґрунті. Найкращим добривом для першого підживлення є аміачна селітра. Для одержання високого врожаю норма внесення азоту має наближатися до N₁₀₀. Вдруге азот найкраще внести через три тижні після першого, прив’язавши його до фази початку росту стебла. Норма внесення N_40–90 у вигляді аміачної селітри.

Втретє посіви підживлюють на легких ґрунтах, де можливе швидке вимивання азоту в глибші шари, або на високоврожайних (30–40 ц/га) площах. Строк третього внесення азоту: початок цвітіння — до середини цвітіння. Використовують аміачну селітру або карбамід. Азот цього підживлення сприяє росту стручків і підвищує масу насіння. Для формування 1 т насіння потрібно внести N_50–60. Загальна норма азоту для одержання 35–40 ц/га має становити приблизно N₂₀₀.

Вегетативна маса озимого ріпаку інтенсивно наростає протягом 2–3 тижнів після відновлення вегетації (розпочинає вегетацію за температури +1…+3 °С) і в цей період потрібно найбільше азоту. Тому майже 80–90% азоту вносять у перші два підживлення. Підвищені вимоги до забезпечення азотом є також під час росту генеративних органів і формування зерна. Тому важливим є підживлення у фазу цвітіння.

Можливе позакореневе внесення азоту восени та навесні до фази бутонізації. Ріпак менш схильний до опіків, ніж зернові. Використовують карбамід 12-ї% концентрації, тобто 12 кг карбаміду на 100 л води. Всього вносять 300 л/га. Проводять два-три обприскування: на початку вегетації, за висоти рослин 10–15 см, у фазу бутонізації. Не рекомендується виконувати позакореневе підживлення у фазу цвітіння.

У широкій практиці значно менше уваги приділяють таким елементам живлення, як магній, сірка, кальцій.

У вирощуванні ріпаку важливе значення має забезпечення магнієм. Щоб одержати 20 ц/га насіння ріпаку, треба 14–24 кг магнію на гектар. Особливо зростає потреба в магнії у фазу формування врожайності вище як 20 ц/га.

Магній бере безпосередню участь у синтезі АТФ — носія енергії в рослинах. Він виконує важливу роль у процесі фотосинтезу, бо входить до складу хлорофілу, відповідає за асиміляцію СО₂. Восени сприяє транспортуванню цукрів із листків до коренів, унаслідок чого формується потужніша коренева система. Підвищує вміст олії в насінні. Магній уносять у вигляді магнієвмісних калійних (калімагнезія) і вапнякових добрив. Магнієві добрива зазвичай уносять під оранку. Використовують такі види добрив. Часто брак магнію пов’язана з низьким умістом фосфору в рослині.

Пошкоджені під час зимівлі рослини ріпаку швидко відростають за підживлення сірчанокислим магнієм (Мg₂SO₄). Магній із Мg₂SO₄ дуже швидко проникає до клітин навіть за низької температури. Він не токсичний для рослин, сприяє засвоєнню інших елементів живлення.

Ефективним є застосування сірчанокислого магнію (5%-ї концентрації) у баковій суміші з карбамідом (10–12%-ї концентрації) і мікроелементами. Азот карбаміду покращує проникнення елементів живлення до рослини; сірчанокислий магній значною мірою захищає рослини від опіків карбамідом особливо в суху погоду; мікроелементи сприяють повнішому засвоєнню азоту, магнію та сірки. Можливі терміни внесення суміші: навесні після відновлення вегетації, через 10 днів після відновлення вегетації, у фазу зелених бутонів.

В останні роки надходження сірки в ґрунт з атмосфери зменшилось у зв’язку з обмеженням її емісії до атмосфери. Дефіцит сірки зумовлений також зниженням обсягів унесення мінеральних сірковмісних добрив: суперфосфату, сульфату амонію. Особливо гостро реагують на брак сірки рослини з родини капустяних. Тому за формування високого врожаю ріпаку зростає значення цього елемента, який може стати обмежувальним чинником у рості врожайності. Сірка входить до складу амінокислот, жирних кислот, вітамінів, бере участь у формуванні хлорофілу. За її браку гальмується синтез білка, сповільнюється ріст рослин, зменшується кількість стручків на рослині й насіння в стручках, погіршується якість насіння через зниження вмісту олії.

Сірка не зв’язується з частинками ґрунту й подібно до азоту може вимиватися, особливо на легких, бідних на гумус ґрунтах, що спричинює її брак для рослин. Удобрення сіркою про запас теж неможливе. Найбільша потреба в сірці є від початку формування стебла до початку зав’язування стручків. Ріпак належить до найвимогливіших культур до сірки.

Найкраще застосовувати сірчані добрива під час основного внесення, під оранку. Норма внесення сірки — S30–80. Слід ураховувати те, що внесення сірки більше як 60 кг/га д. р. може підвищувати вміст глюкозинолатів. Сульфат магнію добувають із розсолу морської води. Сірку дуже добре засвоюють рослини з цього виду добрив.

Добрива, що важко розчиняються у воді, доцільно вносити під попередник (зернові).

Добрива впливають на якість насіння

Фосфор, калій і магній підвищують стійкість рослин до хвороб і водного стресу. Ці елементи підвищують уміст білка і жиру. Фосфор впливає також на виповненість насіння й забезпечує рівномірніше достигання. Азот збільшує вміст білка й жиру, змінює хімічний склад жиру. Сильний вплив на якість насіння має сірка, яка підвищує вміст жиру, змінює відсоток ненасичених жирних кислот і призводить до збільшення вмісту деяких екзогенних амінокислот. Проте надмірна доза сірки може підвищити вміст глюкозинолатів.

На кислих ґрунтах ефективним є вапнування (4–6 т/га), урожайність від цього агрозаходу може підвищуватись на 20–25%.

Згідно із законом Лібіха, обмежувальним чинником урожайності є той елемент, що є в мінімумі. Це означає, що система удобрення, де бракує магнію, чи сірки, чи мікроелементів, буде неефективною навіть за високих норм NPK, а лише збільшить витрати коштів, бо елементи живлення рослина не засвоюватиме.

Ріпак добре реагує на внесення як макроелементів, так і мікроелементів: марганець, бор, молібден, цинк й ін.

Читайте також: Селекція озимого ріпаку: сучасні орієнтири і запити

Бор у рослинах ріпаку регулює синтез вуглеводів, нуклеїнових кислот, впливає на диференціацію, ріст і поділ клітин, оскільки є складовим елементом стінок клітин. Поліпшує переміщення в рослині продуктів фотосинтезу, збільшує морозостійкість, підвищує насіннєву продуктивність і вміст олії. Брак бору призводить до зменшення кількості стручків і насіння в стручках, гальмування росту рослин, хлорозу наймолодших листків. На слабо забезпечених цим елементом ґрунтах урожайність після внесення бору зростає на 2–5 ц/га. Бор уносять, коли його менше за 0,30 мг/кг сухого ґрунту. Обов’язковий до застосування на кислих ґрунтах. Вносять разом із позакореневим підживленням навесні перед змиканням рослин у рядках у фазу бутонізації — до фази цвітіння, коли добре розвинута листкова поверхня. Ріпак потребує 300–600 г бору на 1 га.

Марганець найефективніший на ґрунтах із нейтральною або лужною реакцією, оскільки за рН більше ніж 6,5 стає практично недоступним для рослин Забезпечує приріст урожаю 2,5–5,0 ц/га. Зменшує ураження борошнистою росою. Існує підтвердження того факту, що за достатнього забезпечення марганцем рослини легше витримують посуху, а також зниження температури. Брак марганцю призводить до сповільнення росту, хлорозу молодих листків, сповільнення утворення білка й вуглеводів Найкраще вносити в період найбільшого розвитку листкової поверхні та у фазу бутонізації. Це другий за своїм значенням мікроелемент для ріпаку. Ріпак потребує 200–500 г марганцю на 1 га.

Молібден. Дефіцит молібдену мають кислі ґрунти. Вносять його, коли вміст менший за 0,15 мг/кг сухого ґрунту. На брак молібдену ріпак реагує помітним зменшенням урожайності.

Достатнє забезпечення макро- й мікроелементами в осінній період росту сприяє оптимальному формуванню розмірів кореневої шийки (удобрення тільки азотом сприятиме її витягуванню). Підвищується концентрація клітинного соку, з міжклітинного простору тканини відтягується вода, що є важливою умовою зменшення ризику вимерзання рослин. Правильно удобрена рослина нагромаджує в кореневій шийці запасні речовини, які використовуватиме під час весняного пробудження та відновлення вегетації. В такому стані ріпак може витримувати зниження температури до –15 °С у безсніжні зими, а за достатнього снігового покриву — до –25 °С, навіть –30 °С.

Цінний ріпак

Його вегетація триває 10 місяців, і впродовж цього часу рослини ріпаку захищають ґрунт від негативної дії сильних дощів і перегріву сонячними променями, а також від непродуктивного випаровування води з ґрунту. На відміну від соняшнику, він мало висушує ґрунт, покращує його агрофізичні властивості й фітосанітарний стан, рано звільняє поле. Заорювання пожнивних решток ріпаку рівноцінне внесенню 15–20 т/га органічних добрив і може збільшувати врожайність зернових на 5–10 ц/га. Добре розвинена стрижнева коренева система проникає глибоко в ґрунт, покращує його структуру, розпушує, що особливо важливо за експлуатації важких тракторів. Коренева система спроможна засвоювати елементи живлення з глибших шарів ґрунту, звідки вони для більшості рослин є недоступними. Приорювання кореневої системи, стерні й подрібненої соломи дозволяє частково повертати органіку в ґрунт. Після її мінералізації в ґрунт надходить 60–65 кг/га азоту, 32–36 — фосфору і 55–60 кг/га калію.

Ріпак використовують на сидерати. Приорювання навесні зеленої маси (220–240 ц/га) рівноцінне внесенню 18–20 т/га гною.

Олександр Цилюрик, д-р с.-г. наук, завідувач кафедри рослинництва,
Олександр Іжболдін, старший викладач
Дніпровський державний аграрно-економічний університет