Ріпак озимий: технологічні передумови реалізації біологічного потенціалу продуктивності

Ґрунтово-кліматичні умови України сприятливі для нормального росту й розвитку рослин ріпаку озимого і дають змогу отримувати врожайність на рівні 4 т/га й більше

Однак озимий ріпак — це культура, що особливо гостро потребує дотримання технології під час сівби й вирощування, а також дуже залежна від погодних умов у стартовий період вегетації, період зимового спокою й навесні.

Насіння ріпаку проростає за відносно низьких температур. Для одержання дружних сходів потрібна температура + 14…+17 °С. Рослини продовжують осінню вегетацію навіть за настання нічних заморозків.

В осінній період для ріпаку потрібна сума активних температур (більше +5 °С) 650–800 °С. Припинення осінньої вегетації спостерігається за температури –2…–3 °С. Зимою ріпак витримує зниження температури до –25…–28 °С, а за наявності снігового покриву — до –35…–40 °С. Найуразливішою до морозів є коренева шийка. Найбільшої шкоди озимому ріпаку завдають перепади температур взимку та рано навесні. Недостатньо розвинені й загартовані рослини (розетки — 3–4 листки) гинуть за температури –10…–12 °С.

Весняна вегетація ріпаку починається через 10 днів після переходу середньодобової температури повітря за +1…+3 °С.

Оптимальна вологозабезпеченість озимого ріпаку спостерігається за річної суми опадів >600 мм, задовільна — за 300–600 мм. Потреба у волозі впродовж вегетації неоднакова: в перші 1,5–2,0 місяці після появи сходів вона незначна. Весною рослинам вистачає зимових запасів вологи. Критичний період вологозабезпеченості — початок цвітіння, дозрівання.

Рис 1. Чинники, що суттєво впливають на реалізацію генетичного потенціалу рослин ріпаку озимого

Обробіток ґрунту

Оскільки озимий ріпак у більшості випадків розміщують після зернових попередників, що лишають на полі значну кількість післяжнивних решток, вплив правильного менеджменту соломи на якісну підготовку ґрунту до сівби озимого ріпаку, рівномірне розподілення вологи в посівному шарі та в отриманні рівномірних дружних сходів рослин, важко переоцінити. Тому, збираючи попередник, пильну увагу потрібно звернути на якісне подрібнення соломи та рівномірне її розподілення по всій ширині захвату жатки комбайна.

Аксіомою класичного землеробства проведення робіт після збирання попередників є лущення стерні в найкоротші терміни. В зонах північно-західного регіону й центральних областей особливо на важких за механічним складом і ущільнених у результаті роботи сучасної техніки ґрунтах ефективним рекомендованим заходом є оранка на глибину орного шару з поглибленням для зрушення підорного горизонту.

За наявного в товаровиробників набору сучасних технічних засобів можливим є застосування глибокорозпушувачів шляхом чизелювання, важких дискових борін за умови зрушення підорного горизонту, так званої підошви, а в найкритичніших зонах за рівнем вологозабезпечення припускаємо застосування технології no-till для створення сприятливих умов формування стрижневої кореневої системи ріпаку озимого, що є визначальним на осінньо-зимовому етапі органогенезу культури.

Перехід на мінімізацію обробітку дасть змогу значною мірою зекономити витрати пального за умови застосування глибокої оранки один раз на 3–4 роки для запобігання формування ущільненого не промивного підорного горизонту ґрунту особливо на важких за механічним складом ґрунтах.

Удобрення й забезпечення поживного режиму агроценозу

Від забезпеченості ріпаку поживними речовинами залежить зимостійкість рослин, їх стійкість проти хвороб і шкідників, а в підсумку — урожайність насіння. На формування 1 т основної та побічної продукції ріпак використовує:

• 50–62 кг азоту;
• 24–34 кг фосфору;
• 40–60 кг калію.

А кальцію, магнію, бору і сірки — в 3–5 разів більше, ніж зернові культури. З ґрунту ріпак використовує 15–25% поживних речовин.

Тому забезпечення агроценозу поживними речовинами на основі аргохімічного обстеження ґрунту і визначення їх потреби за розрахунково-балансового методу на програмовану врожайність є визначальним для 50–70% реалізації біологічного потенціалу продуктивності сорту, культури.

_______________________

В осінній період азот вносять переважно на слабозабезпечених за вмістом поживних речовин ґрунтах (до 40 кг д. р. на 1 га). Надмірна доза азоту на ранніх і загущених посівах знижує зимостійкість рослин

_______________________

Азот має визначальний вплив на формування врожаю. В осінній період його вносять переважно на слабозабезпечених за вмістом поживних речовин ґрунтах (до 40 кг д. р. на 1 га). Надмірна доза азоту на ранніх і загущених посівах знижує зимостійкість рослин. Весною, за відновлення вегетації, потреба в азоті різко зростає. Найкращі результати отримують за внесення азотних добрив у три строки: перший — по мерзлоталому ґрунту (40–50%); другий — через 2–3 тижні (20–30% норми); третій (за потреби) — через 2–3 тижні (10–20%).

Для отримання врожаю ріпаку на рівні 4,5–5,0 т/га потрібно внести 180–230 кг азоту на гектар в діючій речовині з урахуванням агрохімічного обстеження ґрунту та коефіцієнтів використання поживних речовин із ґрунту і мінеральних добрив упродовж вегетації культури.

Ріпак використовує фосфорні добрива ефективніше, ніж злакові культури. Фосфор потрібен для створення масивної кореневої системи, збільшення насіннєвої продуктивності й пришвидшеного дозрівання. Фосфорні добрива слід уносити під основний обробіток ґрунту. Щоб забезпечити отримання врожаю на рівні 4,0–4,5 т/га, слід унести на 1 га не менше як 90–120 кг фосфору за діючою речовиною.

Калійні добрива теж уносять під час основного обробітку ґрунту, оскільки найбільшу потребу в них ріпак виявляє в період осіннього розвитку. На багатих калієм ґрунтах уносять 90–120 кг/га, на бідних — 150–180 кг/га. Достатня кількість калійних добрив підвищує стійкість рослин ріпаку до несприятливих погодних умов, пошкоджень хворобами та шкідниками, посилює нектароутворення, що приваблює на посіви бджіл, а це, своєю чергою, сприяє ефективнішому запиленню квіток і підвищенню врожаю.

Слід також урахувати значну потребу озимого ріпаку в кальції, сірці, магнії, борі, молібдені та марганці. Від забезпечення цими елементами залежить як врожайність, так і стійкість рослин до перезимівлі та ураженості хворобами.

Сівба — строки, норми висіву і способи

Строки сівби мають важливе значення для росту, розвитку та формування продуктивності культури. Озимий ріпак як за ранніх, так і за пізніх строків сівби знижує зимостійкість і продуктивність рослин. Початок сівби ріпаку озимого — I декада серпня, оптимальні строки — з 15 по 30 серпня, допустимі — до 10 вересня, або за 20–25 днів раніше за настанням оптимальних строків сівби озимої пшениці в зоні вирощування. За низького забезпечення мінеральними добривами ріпак потрібно сіяти на 5–7 днів раніше від оптимальних строків.

Ранні посіви восени можуть переростати, точка росту формується високо над поверхнею ґрунту, нагромаджується велика вегетативна маса, що спричиняє вимерзання або випрівання в зимовий період.

Для запобігання переростанню, ураженню рослин, підвищенню зимостійкості ріпаку в роки з тривалою теплою погодою восени та достатньою кількістю опадів слід застосовувати у фазу 3–5 листків фунгіциди ретардантної дії з групи триазолів, які внесені до «Переліку пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні» і дозволені до використання.

Норма висіву має забезпечувати оптимальну густоту стояння рослин і досягається висівом 0,5–1,0 млн шт. схожих насінин на 1 га, або 4–5 кг/га, й може корегуватись залежно від строку сівби, якості підготовки ґрунту тощо.

Способи сівби. Для сівби переважно рекомендованим є суцільний рядковий спосіб із міжряддям 12,5–15,0 см або широкорядний — на 30–45 см, залежно від наявних чи спеціальних сівалок. Глибина загортання насіння залежить від наявності вологи у верхньому шарі ґрунту і може становити 1,5–2,5 см. За недостатньої вологості проводять післяпосівне коткування ґрунту кільчасто-шпоровими котками.

Догляд за посівами в агроценозі

Догляд за посівами озимого ріпаку містить комплекс заходів, що створюють оптимальні умови для росту й розвитку рослин, формування агроценозу, забезпечують знищення бур’янів, захист від хвороб і шкідників, підживлення азотними та мікродобривами із застосуванням регуляторів росту відповідно до попередньо сформованої картосхеми технологічного процесу вирощування.

Система, яка рекомендується для захисту посівів ріпаку від бур’янів, хвороб і шкідників, передбачає виконання спеціальних захисних і профілактичних заходів у такі фази росту і розвитку озимого ріпаку:

• захист проростків і сходів;
• захист рослин у фазу утворення осінньої розетки;
• захист у період утворення бутонів — початок цвітіння;
• захист рослин у період утворення стручків і насіння.

Захисні заходи слід проводити пестицидами, що внесено до «Переліку пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні» чи інших державах за попередньо сформованою технологічною схемою технології вирощування з урахуванням особливостей зони, наявного ресурсного потенціалу й стану посівів на основі обстеження агроценозу та досягнення порогу шкідливості шкідливих об’єктів (бур’янів, шкідників, хвороб).

Запропоновані в «Переліку пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні» продукти з кожним роком поповнюються новими чи знімаються з переліку і проходять перереєстрацію термінів використання та доповнюються рекомендаціями з особливостей використання на основі проведених експериментальних досліджень, напрацювання результатів передового практичного досвіду ефективності їх дії впродовж вегетації культури.

_______________________

У більшості випадків шляхом візуального контролю можна діагностувати видовий склад бур’янів, шкідників і симптоми збудників хвороб або їхні пошкодження (ураження) та визначити доцільність боротьби з ними

_______________________

З інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва зростає роль захисту рослин — однієї з найважливіших умов підвищення врожайності та якості продукції особливо ріпаку озимого. Одночасно збільшуються і затрати на проведення заходів захисту рослин. У таких умовах важливо забезпечувати високу ефективність пестицидів, що можливо за точних і оперативних даних оцінки чисельності, активності та поширення шкідливих організмів.

У більшості випадків шляхом візуального контролю можна діагностувати видовий склад бур’янів, шкідників і симптоми збудників хвороб або їхні пошкодження (ураження) та визначити доцільність боротьби з ними.

Особливу увагу у захисті ріпаку озимого слід приділяти на початкових фазах розвитку, тобто в осінній період. Адже за умов конкуренції з бур’янами, пошкодження шкідниками й ураження хворобами формуються малопродуктивні рослини, менш стійкі до перезимівлі та обмеженими можливостями до весняної вегетації і урожайності насіння.

Для контролю і регуляції шкідників і хвороб на озимому ріпаку слід проводити комплекс запобіжних, агротехнічних, біологічних, а за потреби — хімічних заходів, що застосовують залежно від конкретних умов і доповнюють один одного.
У захисті посівів інсектицидами враховувати економічні пороги шкодочинності (ЕПШ) шкідників, а фунгіциди застосовувати за появи ознак ураження патогенами хвороб.

У системі захисту ріпаку озимого важливу роль відіграє контроль сегетальної рослинності. Ріпак є досить конкурентною культурою щодо бур’янів, але в ранні фази вегетації забур’яненість посівів є обмежувальним чинником життєдіяльності рослин — світло, тепло, водопостачання, мінеральне живлення, що може призвести до значного зниження урожайності.

Тарас Мельничук, канд. с.-г. наук
Володимир Сендецький, д-р с.-г. наук
Володимир Матвієць, канд. с.-г. наук
Прикарпатська державна сільськогосподарська
дослідна станція ІСГ Карпатського регіону НААН