9 жителів села: інтерв'ю з керівником ОСББ про порятунок прикордонного села

Мороз мінус 15, сніг скрипить під ногами. Євген Волошин прокладає стежку до годівниці, яку збудував власноруч посеред лісу. Біля дерев'яної конструкції — свіжі сліди: косуля, кабан, можливо, лось. Звірі приходять сюди щодня, бо без цієї допомоги взимку не вижити.

Вдень Євген розв'язує проблеми мешканців багатоповерхівок у Чернігові — він керівник ОСББ. На вихідних і під час відпустки їде за 60 кілометрів на північ, до прикордонного села, де залишилося дев'ять людей. Село вмирає. Але Євген не здається.

 

 Євген Волошин біля годівниці для диких тварин, яку побудував власноруч

 Керівник ОСББ у місті – господар села на вихідних

Євген Ігорьович Волошин керує ОСББ у Чернігові з 2018 року. Кілька будинків, десятки сімей, щоденні турботи.

— За всі роки люди в очі жодного разу не говорили, що щось роблю погано, — каже Євген. — Звісно, бувають непорозуміння, але з роками все напрацьовується. Знаходимо спільну мову, і все працює добре.

Але місто — це тільки частина його життя. Інша частина  село на півночі Чернігівщини, за 10 кілометрів від білоруського кордону. Родове гніздо по маминій лінії. Місце, де народилися і поховані його предки.

— З селом я пов'язаний з дитинства. У мене дідусі, бабусі — усі з сіл. Саме це село по маминій гілці йде. Село пов'язує мене з пам'яттю про предків, — розповідає він.

 Євген у селі. На вихідних і під час відпустки він повністю присвячує себе відновленню села

 Село на Чернігівщині: 9 жителів біля білоруського кордону

У селі залишилося дев'ять осіб, які живуть тут постійно. Є приїжджі, які приїжджають як на дачу, але постійно — лише дев'ятеро. Переважно люди у віці.

— Село почало занепадати ще за Радянського Союзу. Коли почали розвалюватися колгоспи, люди почали його покидати. Хто міг — виїхав.

Ті, хто був уже у віці, залишилися доживати свого віку, — пояснює Євген.

Інфраструктури майже немає. Нема магазину, школи, лікарні — нічого. Є тільки приїзний магазин та пошта, яка доставляє пенсію і продукти. Село повністю відрізане від цивілізації.

Єдиний плюс — нормальна дорога, прокладена після Чорнобильської катастрофи. Село потрапило в зону впливу та отримало статус постраждалого.

Війна додала нових випробувань. У 2022 році регіон був частково окупований, але в саме село ворог не зайшов.

— Люди перебували там під час повномасштабного вторгнення і живуть до сьогодні. Війна вплинула морально — через відключення світла, через те, що літають шахеди, ракети.

   Це дуже сильно впливає на людей, — каже Євген.

Але найстрашніше — це не війна. Найстрашніше — забуття.

— Можливо, вони забуті владою чи державою, але вони є. Їх село не забуло, і вони село не забувають, — з гордістю говорить Євген.

 

Місія: зберегти пам'ять про село

Євген не збирається повертати людей у село — він розуміє, що це майже неможливо. Але він вирішив зберегти село як пам'ять. Займається цим лише на вихідних та під час відпустки.

— Мене дуже сильно потягнуло в село, щоб його трохи відновити, дати йому пам'ять. Людьми ми його не відродимо, але залишимо на згадку, — каже він.

Він відновив будинок сестри своєї прабабусі, почав прочищати проїзди від гілок та дерев, почистив ставок. Зробив так, щоб село виглядало живим. 

А ще — почав рятувати звірів.

 Годівниці в осені.  

Годівниці для диких тварин: косулі, лосі, кабани

Євген почав звертати увагу на велику кількість звірів у лісах та на околицях села. Тут живуть косулі, лосі, олені, кабани, вовки, лисиці, зайці, навіть єноти-полоскуни.

Минулої осені він вирішив: треба їм допомогти пережити зиму.

— До цієї зими ніхто не був готовий. Я побудував годівниці, солонці, чухачки, заготовив сіна для звіра, — розповідає він.

Локацію вибрав там, де наприкінці літа паслися косулі — близько 15 голів. Друзі допомогли з пшеницею, ячменем, кукурудзою.

— Зараз у зимовий період підгодовуємо звіра. Він приходить, годується, бо товщина снігу велика, і косуля не може знайти собі їжу.

Біля годівниць сліди різні — і косуля, і дикий кабан заходив, — каже Євген.

Лось поки не дійшов до цих годівниць, але годується в іншій — на приватному подвір'ї, де живе кінь.

— Завдання  зберегти звіра, трохи йому допомагати пережити цю зиму, — пояснює він.

70% роботи Євген виконує сам. Допомагають місцеві мешканці, у яких є сила. Є група у Viber  усіх, хто пов'язаний із селом. Весною планують зібратися, розчистити чагарники.

— Люди це цінують, тому що це їхня історія, душа села. Там їхні дідусі, бабусі жили, — каже Євген.

Сліди косулі біля годівниць. Звірі приходять сюди щодня

 

Сліди дикої рисі 

Музей сільського побуту: від ідеї до реалізації

село у сутінках 

Село має велику історію. Перша згадка — 1673 рік. Це козацьке село.

У Євгена виникла ідея створити музей.

— Планую, що цього року він уже запрацює. Музей буде з тематикою сільської місцевості. Хочемо зібрати все — старі речі, якісь згадки, пам'ять про предків, — розповідає він.

Будинок під музей уже є. Цього року його облаштують.

— Розмістимо всі експонати. Хто пов'язаний із селом, зможе зайти та подивитися, як раніше люди жили. Чим вишивали, ткали, як прасували. На одній стінці зберемо старовинні фотографії тих людей, які проживали в селі, — мріє Євген.

До кінця літа музей буде відчинений.

Стара хата у селі — майбутній музей сільського побуту

Великі агрофірми поруч – села пустують

Навколо села  родючі землі. Більшість паї. Великі аграрії обробляють близько 90% земель. Висаджують кукурудзу.

— Аграрії приїжджають великою кількістю техніки, збирають врожай. Вони платять орендну плату, і люди отримують гроші, — каже Євген.

Позитивний момент — агрофірма, яка займається паями у цьому регіоні, цієї зими очищує сніг по селу.

— За це я їм дуже вдячний, — додає Євген.

Але це не рятує село. Техніка приїжджає, зібрали — поїхали. Людей не треба.

— Малі аграрії не звертають уваги на села, де можна вести успішно бізнес та створювати робочі місця. Основне — це робота. Якби було місце роботи навіть в аграрному бізнесі — люди б поверталися. Але зараз все автоматизовано, — пояснює він.

Робочі місця – єдиний шлях повернути людей у село

На запитання, що потрібно для відродження села, Євген відповідає чесно:

— Робота. Тільки робота. Якщо немає де працювати, туди ніхто не повернеться. Але ми розуміємо, що на сьогодні дуже важко щось посадити, виростити, продати. Прибутку майже немає.

Якби була робота  з'явилася б і цивілізація. Інтернет, техніка, можливості.

Але поки цього немає, Євген робить те, що може. На вихідних і у відпустці зберігає пам'ять. Рятує звірів. Будує музей.

— Треба просто бажання. Бажання допомагати людям, зберігати пам'ять. І сподіватися, що молодь колись повернеться в села, — каже він.

А поки  він їздить туди щовихідних. Один проти спустошення. Господар, який не здається. 

Микола Латун, студент 3-го курсу групи ЖР-23-1-фмб-ifmc-ch.
кафедри журналістики, видавничої справи, поліграфії
та редагування Фахового коледжу «Освіта»
          Відкритого міжнародного університету розвитку людини «УКРАЇНА»