Озима пшениця. Осінні помилки
- Деталі
- Озимі
- 2076
Для прогнозування та формування запланованого врожаю пшениці озимої необхідно запланувати основні показники структури врожаю і технологічні заходи, за допомогою яких можна управляти формуванням цих структурних складових.
Одним з основних структурних компонентів посіву є кількість рослин, тобто кількість продуктивних стебел на одному гектарі або квадратному метрі. Прогнозуючи врожайність пшениці озимої, ми акцентуємо увагу на кількості продуктивних стебел на одиниці площі. Результати численних досліджень доводять, що перед збиранням врожаю пшениці озимої на 1 м² бажано мати сформованими 500–600 продуктивних стебел. Тоді за досягнення відповідної продуктивності колосу можна розрахувати врожайність (фото 1).
Фото 1. Структурні компоненти врожайності пшениці озимої
Кількість продуктивних стебел — 500–600 штук/м² або 5–6 млн штук/га.
Продуктивність колосу — 0,5–1,0–1,5–2,0 г зерна:
• кількість зерен в колосі — 15–40;
• маса 1000 насінин — 35–50 г
Індекс урожаю — 1.
Тобто, першочерговим завданням агронома є формування посівів із певною густотою стояння синхронно розвинених рослин і продуктивних стебел. Ціла низка чинників обумовлює формування певної щільності посіву: сорт або гібрид; місце у сівозміні; система і строки обробітку ґрунту; система удобрення (оптимальне забезпечення рослин елементами живлення (макро-, мікроелементи, амінокислоти); сівба (строки, норма висіву і глибина зароблення насіння); система захисту посівів від шкодочинних організмів за допомогою профілактичних, механічних, фізичних та хімічних методів (гербіциди, фунгіциди, інсектициди); регулювання росту рослин (ретарданти, стимулятори, антистресори) тощо.
Сівозміна
Завдяки сівозміні можна істотно знизити технологічні витрати на засоби захисту (пестициди), добрива, обробіток ґрунту тощо. Акцентуємо увагу на важливому ланцюгу взаємопов’язаних чинників, що зумовлюють щільність посіву або густоту стеблостою та врожайність озимих культур: сівозміна — попередник — строки обробітку ґрунту — строки сівби — проблема перезимівлі та стійкості до стресів. Строки збирання попередника мають особливе значення у разі вирощування озимих зернових культур. Якщо вони заважають провести якісний основний і передпосівний обробіток ґрунту й дотримати оптимальних строків сівби озимих зернових, тоді краще вирощувати ярі. На жаль, зараз часто нехтують цією умовою, адже прагнуть вирощувати економічно доцільний набір культур: кукурудза, пшениця озима, соняшник, соя. Проте всі перелічені сільгоспкультури є незадовільними попередниками з огляду на дотримання строків сівби пшениці озимої. Унаслідок цього доводиться прискорено виконувати всі технологічні операції, пов’язані з обробітком ґрунту і сівбою.
Часто спостерігаємо таку черговість виконання операцій з мінімальним часовим інтервалом: збирання кукурудзи або соняшнику — одночасний обробіток ґрунту — сівба пшениці озимої. Тривалість усього циклу цих технологічних операцій — 1–2 дні. При цьому не завжди дотримують вимогу якісного подрібнення побічної продукції попередника й обробітку ґрунту. Сходи з’являються нерівномірно, рослини різняться у розвитку, взимку вони потерпають від різноманітних негативних чинників. Навесні посіви ослаблені, зріджені, часто їх навіть доводиться пересівати, особливо на бідних ґрунтах і за нестачі вологи (фото 2).
Фото 2. Стан розвитку рослин пшениці озимої на 25 квітня за сівби після соняшнику
Коли збирають попередник, дедалі частіше побічна продукція залишається на полі — добре подрібнена й зароблена, вона сприяє накопиченню органічної речовини у ґрунті. Вибираючи попередник. потрібно особливу увагу приділити співвідношенню вуглецю й азоту (С: N), яке у рослинних рештках доволі сильно різниться.
Мінералізація органічних решток відбувається повною мірою за співвідношення С: N < 20:1. Тому в сівозміні необхідно брати до уваги використання фіксованого азоту. Наприклад, після зернових як попередника під зернові треба внести додатковий азот, позаяк низький вміст азоту у рослинних рештках (С: N > 20:1) спричинює азотне голодування зернових (азот потрібен для діяльності ґрунтових бактерій). Після зернобобових (гороху), навпаки, не потрібно вносити додатковий азот. У регіонах з м’якими зимами і рясними осінньо-зимовими опадами є небезпека, що азот восени не повною мірою засвоюється зерновими і вимивається.
Таблиця 1. Співвідношення С: N у рослинних рештках
Післядія гербіцидів
Оцінюючи попередник, слід зважати на післядію гербіцидів. У посушливих регіонах або в сухі роки надмірне водоспоживання культури може знизити її придатність як попередника. У таких ситуаціях літні запаси вологи у ґрунті настільки низькі, що її не вистачає для проростання насіння озимих зернових. Це часто спостерігається за нестачі вологи після люцерни, конюшиново-трав’янистих сумішей, кукурудзи на зерно або цукрових буряків. Тоді доводиться озимі зернові замінювати ярими. У посушливих регіонах до сівозміни інколи включають чисті пари.
Пари — ознака екстенсивного господарювання. Оцінюючи роль пару як попередника, треба виходити з того, що врожайністю наступної культури потрібно окупити витрати двох років. Окрім того, пари проблематичні в екологічному плані (вітрова ерозія). У багатьох випадках у разі застосування пару витрати не окуповуються. Про це свідчать, наприклад, багаторічні досліди в зоні Лісостепу. Проте в екстремально посушливих регіонах з річними опадами менше ніж 350 мм, де можливе лише екстенсивне господарювання, пари, навпаки, економічно виправдані. Вплив попередника на структуру ґрунту то кращий, що довше він своєю біологічною масою покриває ґрунт (тіньова стиглість ґрунту) і що краще розвинена коренева система. Ефект попередників зернових, що поліпшують структуру ґрунту, зростає у такій послідовності: ярі проміжні культури < озимі проміжні культури < ярі зернові, рання картопля, горох < пізня картопля, кукурудза, цукрові буряки < озимі зернові, озимий ріпак < багаторічні трави.
Ущільнення грунту важкою технікою
Позитивний структурний ефект знижується, коли ґрунт дуже вологий, а попередник збирають важкою збиральною і транспортною технікою. Усі чинники, що взаємодіють у певному регіоні й господарстві, треба ретельно аналізувати, зважувати під час ухвалення рішення. Перевагу однієї або іншої сівозміни визначають, насамперед, господарськими умовами, але їх фітосанітарну функцію при цьому слід використовувати максимально. Порушення правил дотримання сівозміни зрештою потребує більш високих витрат для їх компенсації, причому це не завжди вдається. Навіть підвищені дози азотних добрив за високої концентрації зернових і поганих попередників не дають змоги отримати таку врожайність, яка буває за оптимальної сівозміни. Що гірші природні умови місця вирощування за підвищених концентрацій посівів окремих культур, то вищий потрібен рівень агротехнічних і захисних заходів для компенсації зниження врожайності через цей чинник. Але застосування засобів захисту рослин для компенсації порушень правил сівозмін не лише суперечить вимогам інтегрованого захисту рослин, а й економічно не вигідне.
Читайте також: Озима пшениця: сорти для пізньої сівби
Після збирання просапних культур можна одразу провести основний обробіток ґрунту в комбінації з передпосівним обробітком. Здебільшого ці роботи треба провести у стислий строк. Мета цих робіт:
• розпушити шкідливі ущільнення ґрунту і підґрунтя;
• добре загорнути рослинні рештки, мінеральні та органічні добрива;
• знищити бур’яни, що вже зійшли, або тільки пророслі;
• подрібнити, вирівняти й знову ущільнити ґрунт відповідно до вимог культури.
Між обробітком ґрунту і сівбою озимих зернових інтервал невеликий, і ґрунт не встигає осісти й відновити капілярну структур. Тому необхідно застосовувати плуг із ґрунтоущільнювачем — ґрунт в орному шарі знову ущільнюється, грубе коріння подрібнюється, фізична стиглість поліпшується, ґрунт не висихатиме. За недостатнього зворотного ущільнення поява сходів затримується, глибина загортання насіння збільшується, підвищується небезпека вимерзання унаслідок розриву коренів, і врожайність знижується.
Перед сівбою обов’язково слід провести передпосівний обробіток ґрунту на глибину загортання насіння. Він передбачає вирівнювання поверхні ґрунту й ущільнення — тобто підготовку оптимального насіннєвого ложа. Одразу після сівби ґрунт прикочують котками, що забезпечує ущільнення, кришення брил, часткове вирівнювання поверхні ґрунту і покращує забезпечення насіння та проростків вологою. За використання сучасних сівалок передпосівний обробіток ґрунту і післяпосівне прикочування проводять разом із сівбою одним агрегатом.
Результатом поєднання оранки й передпосівного обробітку ґрунту є кращий ефект подрібнення, ущільнення ґрунту, зменшення втрати вологи, зниження витрат робочого часу і палива.
За допомогою комбінації відповідних робочих органів на більшості ґрунтів можна досягти необхідних розмірів ґрунтових агрегатів для сівби озимих зернових культур.
Рекомендується висівати в господарстві не менше ніж два-три адаптованих сорти різних груп стиглості. Обов’язково проводити сортооновлення, щоб знизити втрати від ризиків. Бажано висівати сорти, адаптовані до умов вирощування (фото 3). Сорт має бути внесений до Реєстру сортів, рекомендованих до вирощування в Україні, або Реєстру OECD. Вибираючи сорт, варто знати морфологічні особливості рослин щодо формування продуктивності.
Фото 3. Оцінка адаптивності сортів пшениці озимої
У сортах стеблового типу пшениці озимої врожайність зазвичай формується за рахунок кількості продуктивних стебел, тобто рослини дуже добре кущаться. До цієї групи переважно належать сорти походженням з країн Західної Європи. Проте інтенсивне кущення рослин відбуватиметься лише за високого рівня забезпечення елементами живлення та вологою і за нижчої норми висіву.
У сортах колосового типу врожайність формується за рахунок колоса (кількість зерен в колосі, щільність колоса, маса зерна з колоса, маса 1000 насінин). Вітчизняні сорти переважно належать до цієї групи. Як правило, норма висіву насіння таких сортів вища.
Проміжні сорти формують урожайність як за рахунок кількості стебел, так і завдяки розміру колоса.
Посівна кампанія
Сівба — виробничий процес, що поєднує багато елементів. Для висівання насіння різних культур застосовують сівалки різних конструкцій. Якість сівби визначає низка чинників: якість і строки основного та передпосівного обробітку ґрунту; якість насіння; передпосівна підготовка насіння; норма висіву; строки і способи сівби; глибина і рівномірність зароблення насіння.
Строки сівби пшениці озимої в Україні останніми роками істотно посунулися у бік пізніших. Переважно це пов’язано з пізніми строками збирання попередника. Сіють активно до середини жовтня, інколи й значно пізніше. Проте в різних областях існують підтверджені багаторічним досвідом оптимальні строки сівби. За пізньої сівби обов’язково слід збільшувати норму висіву насіння на 10–15%, забезпечення елементами живлення. Якщо не проводили основне внесення, одночасно з сівбою обов’язково потрібно внести фосфор і калій — вони прискорюють розвиток рослин в осінній період, сприяють кращому загартуванню та перезимівлі.
Сіяти пшеницю слід у такі строки, щоб до зими рослина сформувала добре розвинений вузол кущіння і 2–4 пагони. Для накопичення необхідної органічної речовини, особливо цукрів, за рахунок яких рослини підвищують зимостійкість і загартування, треба, щоб осіння вегетація рослин тривала не менше ніж 50–60 днів. Останні роки засвідчили, що в багатьох областях України пшениця, яку посіяли навіть дуже пізно, бо чекали вологи, входила в зиму у вигляді «шильця». А інколи сходи з’являлися навіть у лютому, і такі посіви формували повноцінний урожай. Проте подібна ситуація доволі ризикована. Як правило, це виняток і трапляється за умов м’якої «європейської» зими.
Після кращих попередників сіяють у другій половині оптимальних строків, після гірших — у першій.
Норму висіву насіння визначають морфологічні особливості сорту — тип формування врожайності (стебловий чи колосовий); умови регіону вирощування (ґрунт, погода, клімат); строки сівби, якість підготовки ґрунту, система удобрення, забур’яненість поля і запланований урожай.
Орієнтовними нормами висіву насіння для сортів колосового типу формування врожайності є:
• Полісся — 5–5,5 млн схожих насінин на 1 га;
• Лісостеп — 4–5 млн схожих насінин на 1 га;
• Степ — 4–4,5 млн схожих насінин на 1 га.
Для сортів стеблового типу формування врожайності норма висіву становить 3–3,5 млн схожих насінин на гектар за умови забезпечення вологою та елементами живлення.
Кращий спосіб сівби — звичайний рядковий (міжряддя — 12–20 см) та вузькорядний (міжряддя — 7,5 см). Інколи використовують розкидний, стрічковий способи сівби.
Глибина зароблення насіння — це відстань від поверхні ґрунту до висіяного насіння. Насіння озимих зернових культур загортають на 2–3 см. Глибину сівби визначають за етильованою частиною рослин після появи у них 3–4 листків. Рівномірність зароблення насіння — один із визначальних чинників появи рівномірних сходів, формування посіву оптимальної щільності і кращого виживання рослин.
Внаслідок порушення строків обробітку ґрунту і сівби може проявитися ціла низка негативних явищ, які зумовлюють травмування рослин і зниження врожайності: випирання рослин; розрив кореневої системи, зниження морозо- та зимостійкості.
Пшениця у зимовий період
З біологічного погляду стійкість рослин до низьких температур поділяють на холодостійкість — стійкість теплолюбних рослин до низьких плюсових температур і морозостійкість — здатність рослин витримувати температури нижче за 0 °C. З агрономічного погляду стійкість рослин проти комплексу несприятливих умов перезимівлі називають зимостійкістю.
Зимостійкість озимих культур — це складна біологічна властивість, зокрема, здатність стійко переносити комплекс несприятливих умов осіннього, зимового і ранньовесняного періодів. Вона визначається стійкістю рослин до низької температури або її різких змін і факторів, що з цим пов’язані: морозостійкість, вимерзання, льодова кірка, випирання, випрівання, вимокання, осіння засуха тощо (фото 4).
Фото 4. Порівняння сортів щодо зимостійкості та морозостійкості
Морозостійкість рослин — здатність протистояти мінусовим температурам. Під впливом температур нижчих від 0 °C у тканинах рослин насамперед замерзає вода у міжклітинних проміжках. Утворені в них кристали льоду, відтягуючи воду з клітин, збільшуються в об’ємі й тиснуть на протоплазму. Внаслідок цього зневоднюється протоплазма, у клітинах підвищується концентрація соку. За певною межею зневоднення протоплазма зсідається і клітини рослин відмирають. За значних морозів рослина може загинути й від замерзання самої протоплазми. Рослини помірних широт переносять утворення льоду в міжклітинних проміжках тканин без особливої шкоди. Під час поступового підвищення температури їх життєздатність підвищується. Але утворення льоду в протоплазмі — завжди згубне.
Морозостійкість рослин формується у процесах філогенезу й онтогенезу і зумовлюється особливостями їх протоплазми. Стійкі рослини краще витримують тривалу і глибоку деформацію клітин під час замерзання, а нестійкі майже позбавлені цієї здатності. Морозостійкі рослини здатні запобігати дії низьких мінусових температур або знижувати їх вплив завдяки адаптації: накопичення запасних речовин, що знадобляться згодом під час поновлення росту; збільшення у складі мембран кількості ненасичених жирних кислот для підтримання їх високої проникності; посилення процесів синтезу речовин, що захищають тканини:
• кріопротекторів — полімерів, здатних зв’язувати значні кількості води, — гідрофільні білки, моно- і олігосахариди;
• полімерів-кріопротекторів — молекул геміцелюлоз (ксилани, арабіноксилани), які виділяються у клітинну стінку, огортають кристали льоду і гальмують їх ріст.
Морозостійкість значною мірою зумовлюється наявністю у тканинах рослин захисних речовин (цукрів, жирів тощо). У листках рослин, що зимують у зеленому стані (озимі), міститься значна кількість цукрів, що знижує температуру їх замерзання. Морозостійкість рослин залежить від зовнішніх умов і стану рослин. Озиме збіжжя відзначається найвищою морозостійкістю, як правило, за припинення осінньої вегетації — входження в зиму. У міру використання вуглеводів у процесі зимівлі їх морозостійкість знижується. Підвищуються морозостійкість рослин під час поступового переходу в стан спокою — перехід від плюсових температур до мінусових; за достатньої забезпеченості рослин вологою і поживними речовинами (з перевагою фосфору і калію). Морозостійкість рослин знижується за перепадів температур, затяжного осіннього періоду з великою кількістю опадів і надмірного живлення азотом.
Морозостійкість рослин підвищують шляхом селекції і впровадження морозостійких сортів, комплексом технологічних чинників та особливо системою удобрення.
Вимерзання — це загибель рослин або їх частин від утворення у тканинах льоду. При цьому кристаликами льоду механічно ушкоджуються тканини листя, стебла і коріння, зневоднюється протоплазма тканин, що порушує її структуру і зумовлює зсідання білкових речовин та загибель клітин. Рослини під час зимівлі по-різному здатні протистояти згубній дії морозу. Морозостійкості рослини набувають у процесі загартування. Озимі злаки гинуть за охолодження ґрунту на глибині залягання вузла кущення до 16–18 °C і нижче. Критична температура вимерзання рослин м’якої пшениці мінус 16–18 °C, інколи навіть до мінус 19 °C. На глибині вузла кущення критична температура для більшості сортів пшениці озимої становить мінус 15–16 °C, а для озимого жита — мінус 18–20 °C.
Читайте також: Озима пшениця: завчасно готуємо насіння до сівби
Повна загибель злаків настає тоді, коли загинули вузол кущення і конус наростання. Конус наростання має бути флюоресцентним, проте в разі пошкодження він стає каламутним, непрозорим — це свідчить про ушкодження і є оціночним критерієм стану рослини. Заходи попередження: вибір морозостійких сортів; оптимальні строки сівби; внесення в рядки під час сівби, а також у вигляді підживлення в період осінньої вегетації озимих фосфорних і калійних добрив; підживлення озимих одразу після танення снігу азотними добривами; снігозатримання тощо.
Випирання рослин — це обрив кореневої системи озимих рослин і випирання їх із ґрунту на поверхню з оголенням вузла кущення. Найчастіше спостерігається в районах з надмірним зволоженням. Основною причиною випирання рослин є висівання насіння у ґрунт, що недостатньо ущільнився й «осів» після обробітку. Між структурними агрегатами ґрунту накопичується вода, за температури нижче ніж 0 °C утворюються кристали або навіть прошарки льоду. «Розпираючи» ґрунт, лід розриває кореневу систему, і рослини випирають угору. За підвищення температур вище за 0 °C лід тане, ґрунт осідає, а рослини з оголеними вузлами кущення залишаються на поверхні і гинуть. Від випирання потерпають рослини не лише озимих культур, а й багаторічних трав, суниці, однорічні сіянці в лісових розсадниках та інші рослини, що зимують, зі слаборозвиненою кореневою системою.
Заходи для попередження цього негативного явища: своєчасна підготовка ґрунту, сівба озимих в оптимальні строки у добре ущільнений ґрунт, загортання насіння на оптимальну глибину; внесення добрив для формування сильної кореневої системи, яка краще протистоїть випиранню; висівання сортів, у яких вузол кущення закладений глибоко; перед- і післяпосівне коткування розпушеного ґрунту; снігозатримання; ранньовесняне прикочування посівів, що випирають, для відновлення контакту з вологим ґрунтом, що сприяє їх вкоріненню.
Льодова кірка — шар льоду на поверхні ґрунту. Коли льодова кірка змерзлася з поверхневим шаром ґрунту, її називають притертою, а відокремлену від нього шаром повітря або снігу — висячою.
Випрівання — сильне ослаблення або загибель посівів озимих культур під глибоким шаром снігу від виснаження й ураження паразитичними грибами. Найчастіше спостерігається, коли восени або взимку сніг випадає на незамерзлий ґрунт, або навесні, якщо сніг довго не сходить з поля. Під шаром снігу ґрунт не замерз і температура підвищена, тож відбувається інтенсивніша життєдіяльність рослин, збільшується витрачання поживних речовин, і рослини виснажуються. Навесні під снігом, за нестачі світла й повітря, надто рано відновлюючи вегетацію, рослини ще більше виснажуються і надалі, коли сходить сніг, рослини гинуть навіть від незначних весняних приморозків. Цьому сприяють також грибкові захворювання, зокрема снігова пліснява, яка легко уражує виснажені рослини. Від випрівання потерпають переважно перерослі з осені рослини, які витрачають більше поживних речовин, ніж нормально розвинені або рослини пізніх строків сівби, які не встигли накопичити достатню кількість цукрів.
Вимокання — загибель посівів озимих культур від застоювання на полі води. Найбільше потерпають від вимокання рослини у низинних місцях із безструктурними глинистими і суглинистими ґрунтами. Вода, особливо навесні, стоїть у таких місцях іноді тижнями і вкриває не лише корені рослин, а й листя. Унаслідок цього повітря не має доступу до рослин і ґрунту, припиняється життєдіяльність мікроорганізмів, порушується фотосинтез, і рослини гинуть.
Способи попередження. Створення міцної грудкуватої структури ґрунту, що значно поліпшує його фізичні властивості; правильне і своєчасне проведення всіх агротехнічних заходів (обробіток ґрунту, внесення гною, своєчасна сівба тощо); відведення з поля води; боронування посівів і влаштування дренажу.
Світлана Каленська, д-р с.-г. н, професор, завідувачка кафедри рослинництва
Національного університету біоресурсів і природокористування України